Григорій Григорович Артинов народився в 1860 році в Ніжині, Чернігівської області, але з 1899 року оселився в мальовничому центрі України — Вінниці. З 1900 року обіймав посаду головного архітектора міста і по останній день свого життя змінював його, наповнюючи архітектурними витворами мистецтва. Більшість споруд за проєктами Артинова сьогодні прикрашають головні вулиці міста і збирають біля себе туристів з усього світу. Далі на vinnytsia-future.
Готель “Савой”
Будівництво розпочалось в 1912 році. Готель будувався в модерністському стилі з елементами необароко і являв собою шестиповерхову будівлю, яка стала першою в місті. Навколо неї вперше вклали асфальт для тротуарів біля головного входу, де також були встановлені мармурові леви. Крім того, перші місцеві нововведення, як-от перший електричний ліфт, центральне водопостачання та каналізація, подача гарячої води та електроосвітлення з’явилися саме у готелі “Савой”.
Фасад був пофарбований в колір слонової кістки, прикрашений колонами, ажурними балконами і високою башньою. Вже в 1914 в готелі відкрили ресторан, пізніше з’явились перукарня, кондитерська, квіткова крамниця. А на мансардному поверсі облаштували зимовий сад.
Готель функціонував за призначенням до 1916 року, після чого неодноразово ставав центром зібрань політичної верхівки, радянським гуртожитком та місцем злочинів німецьких окупантів під час Другої світової війни. З 1935 року готель відновив свою діяльність під назвою “Україна”. У 80-х роках будівлю перефарбували у блакитний відтінок, який зберігся у пам’яті та на фотографіях вінничан. Стару назву”Савой” повернули в 1994 році та до 2010 року готель продовжував приймати відвідувачів, хоча вже й не відрізнявся богатством та розкішшю.
З 2010 року арендарем стає апеляційний адміністративний суд за умови реставрації будівлі. Був проведений капітальний ремонт, перефарбували у початковий відтінок, відновили мансардний поверх та башню.
Водонапірна вежа
Є чи не найголовнішою візитною карткою Вінниці. Площа навколо вежі Артинова постійно заповнена містянами та туристами як на свята, так і в будні дні. Була збудована у 1912 році. Восьмикутна вежа має 7 ярусів, які закінчуються башточкою. Перший поверх складається з грубо обтесаного каменю, який створює ефект постаменту, наступні п‘ять ярусів із червоної цегли. Загальна висота споруди становить 28 метрів.
Основною функцією було постачання води через водогін протяжністю 1,3 кілометри у різні райони Вінниці, яке здійснювалось до 20-х років минулого століття. Крім того, верхній ярус був обладнаний під спостережний пункт місцевих пожежників.
У роки Другої світової вежа виконувала функцію оглядового майданчика окупаційних спостерігачів. А в післявоєнну відбудову вежу переобладнали в багатоквартирний будинок для робітників колишнього водоканалу.
У 1970-х роках радянські активісти забажали знести вежу, оскільки вона не вписувалась в соціалістичну стилістику місту. Однак, місцева інтелігенція відстояла вінницьку вежу.
З 1980-х років почалась реконструкція башні і її було передано як архітектурний об’єкт у володіння Обласного краєзнавчого музею. Після закінчення робіт башня відновила свій первісний вигляд, за винятком розташування годинника, який змістили на один ярус нижче.
В 1993 році у приміщенні відкрили Музей пам’яті воїнів, загиблих під час афганської війни, де зберігаються листи, речі, фотографії, частини мундирування бійців.
З 2010 року у будівлі починає функціонувати Подільський туристичний центр, де можна спланувати екскурсію та отримати необхідну інформацію про місто.
Жіноча гімназія
Перша жіноча гімназія у всьому Подільському регіоні, проєктування якої було довірено Григорію Артинову. Будівництво завершили у 1901 році. Спочатку будівля мала лише 2 поверхи. На першому поверсі розташовувались молодші класи, кабінет малювання, кабінет начальника та столова. На другому поверсі — навчальні класи, актовий зал, кабінет музики, вчительська та кімната головної наглядачки.
Будівля була виконана у стилі класичного модерну. Фасад другого поверху прикрашала велика центральна скляна арка.
Навчання у жіночій гімназії було дороговартісним, тому туди віддавали дівчат тільки з заможних сімей. Але в стінах гімназії існували жорсткі вимоги щодо навчання та зовнішнього вигляду. Так висоту комірця та довжину сукні вимірювали лінійкою, ранець носили тільки на плечах, а покидати територію гімназії можна було тільки з дозволу старшої наглядачки. За недотримання правил учениць очікувала догана або навіть виключення з гімназії.
В 1930-х роках у гімназії було зведено третій поверх, через що фасад змінив свій зовнішній вигляд, втративши велике панорамне вікно.
Під час німецької окупації міста у будівлі розташовувались казарми, штаб поліції, станція швидкої допомоги. А при відступі окупанти підірвали гімназію, внаслідок чого вона потребувала реконструкції. У 1961 — 1963 роках школу відновили за проєктом Антонія Крейчі: відбудували класи, їдальню, спортзал, фасад прикрасили скульптурами.
Сьогодні будівля функціонує як вінницька міська школа №2.
Музично-драматичний театр
В 1910 році за проєктом Григорія Артинова Вінниця отримала ще одну перлину міста. Будівництво тривало близько 11 місяців і було вкладено 160 тис рублів. По завершенню робіт містяни побачили міський театр в неоренесансному стилі, доповнений модерністськими деталями. Фасад мав симетрично розміщені деталі, характерні для неоренесансу і доповнений напівколонами, що додавали будівлі монументальності. В приміщенні була проведена електрика, опалення, встановлені розкішні декорації та світлові ефекти. Театр мав фоє, два буфети, вестибюль, контору, касу, костюмерні, 10 окремих гримерних для акторів та велику залу, яка вміщувала до 1 тисячі відвідувачів.
Періодично приміщення театру перетворювалось на кабаре або бальну залу.
З початком Другої світової війни театр не припиняв свою діяльність і продовжував ставити на сцені твори української та світової класики. У 1944 році театр зазнав великої пожежі під час відступу німецьких окупантів і потребував серйозної реставрації, яку проводили з 1946 по 1948 за проєктом архітектора Дмитра Чорновола відтоді театр набув вигляду, який ми бачимо і сьогодні. Оригінальною залишилась лише двоповерхова частина бокового ходу, в іншому театр втратив артиновські риси, що були закладені спочатку. Наразі фасад театру має риси давньоримської архітектури: довгий фронтон на верхівці восьми високих колон, які в свою чергу спираються на сходи.
Обласна наукова бібліотека
Будівництво бібліотеки розпочалось у травні 1904 році. За зразок для свого проєкту Григорій Артинов використовував американські бібліотеки. В результаті була побудована одноповерхова споруда, названа на честь Миколи Гоголя. В приміщенні розташовувались дві читальні, сховище для книг та помешкання працівників бібліотеки. Фасад був оздобленим великим годинником, який став першим серед інших міських годинників. В той час поки тривало будівництво, міська Дума замовляла літературу у видавництвах і бібліотеках Києва, Одеси, Петербурга. На момент відкриття у 1907 році бібліотека ім. Гоголя налічувала 6423 екземпляри.
З 1923 році змінила назву на честь Климента Тімірязєва до 80-річчя від дня народження науковця-природознавця. Того ж року було відкрито відділ дитячої літератури.
У 1936 році відбулась перебудова книгозбірні, й на жаль будівля втратила почерк Артинова, але покращились умови роботи фахівців і обслуговування читачів. На цей час бібліотеку утримували 57 працівників які приймали близько 16 тисячі жителів міста, книжковий фонд складався з понад 400 тисяч видань.
Значних руйнувань бібліотека ім. Тімірязєва зазнала під час німецької окупації. Відбудова тривала до 1955 року.
В 1966 році бібліотека здобуває статус наукової. Сьогодні бібліотека ім. Тімірязєва є місцем багатьох зустрічей та презентацій, має свої електронні фонди і архіви, які налічують близько 1 мільйона документів більш ніж на 40 мовах.
Свято-Воскресенська церква
Храм був збудований в 1910 році на території православного цвинтаря. Проєкт церкви увібрав найкращі риси візантійського та давньоруського архітектурних стилів. Одноярусна будівля складалась з центральної частини, вівтаря та притвору, над яким возвели цегляну дзвіницю, що з часом була втрачена.
Проєкт передбачав наявність підземного приміщення покійницької, де зберігали трупи померлих людей взимку, які не могли бути похованими в склепах в цей час. Архітектор також втілив систему опалення будівлі за допомогою кахельної печі. Розпис іконостасу, кіот, престолу, балюстради та ікон на замовлення робив київський живописець Олександр Мурашка.
У радянський період храм став одним з небагатьох, які продовжували свою діяльність. Найімовірніше, цьому сприяло його непомітне розташування, яке з боку вулиці загороджувалось надгобками і склепами кладовища.
У 1980-х роках на церкву чекала реставрація: відновили покрівлю, повернули іконостасу первозданний вигляд, замінили кіоти. Водночас в храмі провели централізоване опалення та запросили вінницьких художників Назаренків нанести розписи всередині будівлі.
В 1996 році в історії храму відбулось чудо. Коли служителі упорядкували прилеглу територію і зрубували старі дерева, то на зрізі кленового стовбура проявилось зображення православного хреста і храм здобув власне свято — “Отримання хреста”.
З 2000 року продовжили відновлення храму, але вже ззовні: збудували навіс, замінили два куполи, а на місці зрубаного клена збудували капличку з хрестильнею.
Маєток Кумбарі та кам’яні сходи
Будинок Кумбарі є один з найстаріших маєтків Вінниці, що був спланований Артиновим. Будівля зведена в стилі модерн, а її особливістю став напівкруглий балкон на другому поверсі. Будівництво маєтку поєднало нові технології того часу, серед яких використання бетонної заливки, сталі та цегляної кладки.
Історія будівництва має дві версії, хто був замовником проєкту. Перша — найпоширеніша і вказує на одеського купця Олександра Клеантовича Кумбарі, який замов маєток для своєї дружини Софії. Друга — спирається на те, що замовником став Костянтин Романович Новінськогий, а Олександр Кумбарі переїхав в цей маєток пізніше.
У 1910 році Григорій Артинов спроєктував кам’яні сходи, які закінчувались біля Південного Бугу. Внизу сходів можна було скористатися поромом і переправитись до острова Спорт. Після будівництва Сабарівської гідроелектростанції, острів було затоплено як і одну з чотирьох секцій сходів.
У радянські часи будівлю переобладнали під дитячу поліклініку, яку у 2010-х роках замінило Житлово-експлуатаційне об’єднання. Сьогодні маєток Кумбарі є архітектурною пам’яткою місцевого значення, яка дала однойменну назву мікрорайону.
Будинок міської Думи
Нині торгово-промисловою палата, а колись міська Дума, звідки впродовж 30 років здійснювалось керування Вінницею.
Будівництво розпочалось в 1911 році, а вже восени того ж року завершилось. Триповерхова будівля в стилі античного модерну мала Г-подібну форму з невеликим внутрішнім двориком. Перший поверх займав міський банк, на другому — розташовувалась міська Управа, а на останньому — зала засідань.
Фасад будинку сформували грубо обтесаним каменем в нижній частині. Два верхні поверхи об’єднали в спільну композицію з класичними напівколонами, на які спирався фронтон з круглим годинником в центрі, розташований вздовж червоної лінії забудови. Міська Дума стала був другою громадською будівлею з годинником.
Всередині архітектор зробив акцент на алебастрові деталі, завдяки яким третій поверх прозвали Білою залою. Григорій Артинов самостійно зайнявся підбиранням меблів та навіть замовив білий рояль. В архівах збереглись листи до музичного майстра, в яких архітектор звертає увагу на відтінок, який мав мати інструмент, щоб вписався в запланований інтер’єр.
У 1918 році, вінницька Дума стала однією з перших в подільському районі, хто підтримала владу Директорії. І в самій залі засідань проводилось кілька зустрічей Директорії, а також влаштовували урочисті прийоми: восени 1919 року прийняли диктатора ЗУНР Євгена Петрушевича, а у травні 1920 року – маршалка Юзефа Пілсудського.
Під час німецької окупації міські структури евакуювались, але після звільнення міста керівництво вирішило не повертатись в будівлю міської Думи.
Будинок Райхера
Готель Райхера розпочав свою діяльність у 1910 році, до роботи було залучено архітектора Артинова, перед яким постала задача звести готель на ділянці шириною 8 метрів поміж вже збудованих споруд. Завдання було виконане і головну вулицю тепер прикрашав незвичний цегляний готель гірчичного кольору. Будівля мала три поверхи і була сильно видовжена в бік внутрішнього двору, адже мала ширину всього 6 метрів. Приміщення мало електропроводку, але інші зручності знаходились на дворі через брак місця. Покрівля була оздоблена декоративною дугою та скляним куполом, а на фасадній стіні були розміщені скульптурні голови левів, та балкони з металевими парапетами.
За первісним задумом приміщення мало коридорне планування з двома сходинковими клітинами, яке було змінене у 1920-х роках на двосекційне планування з колодязями, що існують й дотепер.
Під час радянської влади верхні поверхи готелю перетворили на комунальні квартири, а на першому поверсі відкрили магазин з тютюном, кавою та чаєм. З 1972 магазин замінила аптека з лікарськими травами.
В роки незалежності квартири колишнього готелю викупляли для комерційної діяльності. В 2010-х відбулась реконструкція будівлі, завдяки чому вона знову набула артиновських рис, загублених через радянський побут.
Вшанування пам’яті
Григорій Артинов пройшов важкий шлях від мало відомого архітектора, до видатного митця, який змінив Вінницю до невпізнаваності. Йому привласнюють працю над більш як 40 муніципальними проєктами, серед яких є житлові “прибуткові” будинки, приватні маєтки та громадські будівлі.
Сьогодні на честь митця названа одна з вулиць у центрі міста — вулиця Архітектора Артинова, на якій у 2010 році, було відкрито оновлену меморіальну дошку.
Того ж року на День міста на території Європейської площі встановили скульптуру-пам’ятник Григорію Артинову. Пам`ятник виконаний з бронзи у вигляді лавки з найвідомішими роботами, де сів сам архітектор, який задивляється частково створене ним місто.
